Байдарка на ім’я Ендрю Байдарка по имени Эндрю

посвята Андрію Галущенко
Позивний Ендрю

Посвящается Андрею Галущенко
Позывной Эндрю

Людина, як човен, має пливти, але не всі йдуть проти течі…
— Ти мені даси свою байдарку? — його глибокі очі дивилися на мене відверто й прямо.
— Нащо тобі, Андрію, розвіднику — байдарка? Ти ж не на відпочинок зібрався?
— Та я хочу запливти до них, у Слов’янськ, у саме місто, туди, де не чекають… Я хочу по річці… Заблукав, загубився, я — простий рибалка… ну, а зі мною ще кілька рибалок, — його очі заблищали, десь там, у глибині, гралися бісенята, вибиваючи сріблясті блискавки.
— Гаразд, але розумієш, дам я тобі байдарку, а ти десь там її притопиш, чи в кущах схорониш, а вона для мене, як друг… Ми з нею з таких вітрів та штормів виходили цілими… Човен мені — як людина, як друг. Мені її шкода — як друга, розумієш?
Очі у Андрія трохи потемніли:
— Розумію, що шкода… Буде час, дай нам Бог миру, ще помандруємо… Давай так: чи повернусь я, чи ні, може й справді доведеться десь у кущах кинути, то віддам свою — а я сподіваюсь повернутися напевно! Домовились?
— Домовились…— і я дивлюсь в очі людині, якій зовсім не страшно лізти в пекло, і мені вже соромно за себе, що трішки жалію байдарку, коли люди не жаліють навіть свого життя…
Трохи ще посиділи на сонечку, погомоніли про дітей та родину, і легкий вітерець відносив наші тихі слова, як білі пелюстки зірваних квітів, через галасливий дитячий майданчик, відносив кудись геть і ховав у високу траву…
— Андрію, чи можу я тебе запитати? Ти ж там був, на Майдані… Звідки взялися ті чортові снайпери?
Очі Андрія знову почорніли й так глибоко… Він навіть трохи відвернувся від мене та замовк на хвилину…
— Знаєш, я не хочу тобі нічого вигадувати, — голос його став зовсім тихий і йшов із глибини, — я знаю правду, то моя правда… І мені боляче з цим жити, прокидатися кожного ранку… Нащо вона тобі?
І на мене подивилися мужні Андрійові очі, очі чоловіка, який хотів захистити весь світ, свою Батьківщину й цей двір, і галасливий майданчик, і цю вишню, що вбралася в біле, і мою тонку жіночу душу. Нащо тобі — ця правда?…
— Якщо ми вже про душу… Тобі не страшно, Андрію?
— Ні, не страшно… Я після Майдану інша людина… Я не боюся смерті, я бігаю від неї напрочуд швидко, в мене на Майдані не було
жодного поранення, ну а як нажене, то… ми з дружиною домовились, що похорони будуть веселими… з музиками та пивом.
— Та добре, пора вже, коли за байдаркою заїхати? Пробач, уже чекають хлопці, — він підвівся й простягнув свою широку долоню — як другу… потім трішки зніяковів і обняв за плечі…
— Ми повернемося — я і твоя байдарка!
Десь прикопав, у тільки йому знайомому місті, і мені не хотілося зайвий раз турбувати його — людину, яка ходить у розвідку — де те місце… Але більше я боялась, що там з другого кінця можуть взагалі не відповісти… ніколи…
Андрій брав слухавку і навіть голосно кричав у неї:
— Ага, живий! Де? На горі Карачун — читаєш новини? Так, то ми… Щось сьогодні знову гаряче… — а далі кілька пострілів, там у повітрі, на горі Карачун, яке давить тобі у вуха і серце тут, під твоїм мирним дахом…
— Тримайтесь там, щасти, хай боронять вас крила Янгола-Охоронця…
Так минали дні та тижні… дні, з яких складалося твоє особисте життя й життя цієї країни. І за ці дні ми звикли до того, до чого звикнути, здавалося, неможливо — до війни. Жіночки плели маскувальні сітки для техніки, плели по підвалах і офісах, вдома та на майданах… І я дивилася на ці натруджені руки, і десь там, глибоко всередині народжувалася хвиля гідності за свій народ, а її наздоганяла друга хвиля, хвиля питань — чому ж так?
Але я була переконана, що ці маскувальні сітки — не просто сітки; це оберіг для нашої техніки, для наших хлопців там, де небо дихає кулями…
— Доброго ранку! У тебе там кава ще є? Може пригостиш чим-небудь волонтерів?
— Андрію? Ти? Ти ж у розвідці?
— Буду за пів години, все розповім…
І ось ми вже п’ємо каву і Андрій енергійно ділиться:
— Уявляєш, там є такі містечка, де людям, власне, нема чого їсти: ні городу, ні роботи. А тікати нікуди. Ось і живуть старі — чекають то смерті, то волонтерів… Але там є й діти, зовсім малі…
Я мовчки колупаю мед до чаю, до кави… Потім беру невеличке відерце й починаю насипати туди…
— Андрію, ти ж розвідка… яка ж волонтерська справа?
— Одне іншому не заважає, — і він усміхається одними краєчками губ, — Ти знаєш, які в мене дівчата? Дівчата — вогонь!
— Тримай… — простягаю відерце духмяного меду.
— Мені? Я стільки не з’їм за рік…
— Старим і дітям.
— Добре, дякую, передам. Їм краще у маленькі пляшечки та побільше… Добре, ми розфасуємо…
— Чуєш, ти мене чуєш?
— Андрій?
— Їду до тебе.
— За медом?
— Та ні. Їду у справі, а тобі везу байдарку!
— Ти викопав мою байдарку?! Невже!
— Ні, де тепер її викопаєш, везу свою. Буду за годину… Як там кава?
І знову сидимо й п’ємо каву. І байдуже, що вже пів на другу, а Андрію ще треба проїхати 300 км нічних доріг…
— Дякую тобі, дякую за байдарку, але вона ж тобі теж згодиться?
— Як зберусь у мандри, то завітаю та візьму, та останнім часом щось не вистачає часу на мандрівки. Колись будуть, певно, інші часи, коли скінчиться ця війна… Знаєш, вона страшна, вона забирає тебе всього і тримає там, усередині, не відпускає…
— Знаєш, ми вивозили людей, мирних людей із Дебальцеве… То страшне, останнього разу ми їхали, а під колесами в гору злітало каміння від вибухів, аж тут по вулиці біжить жіночка з двома дітками на руках. Ми її в автобус втягли, а на те місце, де вона щойно стояла, зупиняючи нас — снаряд; і немає а ні будівлі, а ні дороги — а ми їдемо.
— Півтори тисячі людей з Аду вивезли, то моє найкраще надбання на цій війні… Страшно!
— А знаєш, що найстрашніше? Що все це неможливо, ось так взяти і скінчити… Ні одним пострілом, ні навіть життям, це дуже велика гра — чужа гра, у серці моєї країни… І тоді мені стає страшно…
— Щось у тебе сьогодні кава сум навіває… Досить пити, пора їхати!
І він поїхав — сильний і мужній, розвідник з позивним Ендрю. Трохи стомлений і навіть сумний; стомлений десь там у глибині, куди не дістає гаряча кава… Як подарунок, в дорогу відправила картину з Янголом-Охоронцем… Хай тримає крила над усіма, кому небайдуже. Хай боронить тебе, Андрію…
Не втримав мій Янгол крил, не втримав, бо не чекав…
2 вересня 2015 року машина з Андрієм і двома волонтерами була розстріляна біля Щастя…
У мене залишилася байдарка. Байдарка на ім’я Ендрю. Вона довго сумувала, а потім я її зібрала… І ми пливли по синій, синій воді, під синім-синім небом, де живуть легкі білі хмаринки — то крила Янгола-Охоронця Андрія…

_________________________________________________________________

Человек — как лодка, может плыть, но не все могут плыть против течения.
– Ты дашь мне свою байдарку? — его глубокие глаза смотрели на меня искренне и прямо.
— Андрей, зачем тебе, разведчику — байдарка? Ты ведь не на отдых собрался?
— Да я хочу заплыть к ним, в Славянск, в сам город, туда, где не ждут… Я хочу по реке… Заблудился, потерялся, я — простой рыбак… ну, а со мной еще несколько рыбаков, — его глаза заблестели, где-то там, в глубине, играли чертенята, искрясь серебристыми молниями.
— Ладно, но понимаешь, дам я тебе байдарку, а ты где-нибудь ее притопишь, или в кустах затеряешь, а она для меня, как друг… Мы с ней из таких ветров и штормов выходили целыми… Лодка мне — как человек, как друг. Мне ее жаль – как друга, понимаешь?
Глаза у Андрея немного потемнели:
— Понимаю, что жаль… Будет время, дай нам Бог мира, еще попутешествуем… Давай так: вернусь ли я или нет, может действительно придется где-то в кустах бросить, то отдам свою — а я надеюсь вернуться наверняка! Договорились?
— Договорились…— и я смотрю в глаза человеку, которому совсем не страшно лезть в ад, и мне уже стыдно за себя, что немного жалею байдарку, когда люди не жалеют даже своей жизни…
Немного посидели на солнышке, поговорили о детях, о семье, и легкий ветерок относил наши тихие слова, как белые лепестки сорванных цветов, через гомон детской площадки, куда-то далеко и прятал в высокую траву…
— Андрей, могу ли я тебя спросить? Ты там был, на Майдане… Откуда взялись те чертовы снайперы?
Глаза Андрея снова стали чернее омута… Он даже немного отвернулся от меня и замолчал на минуту.
— Знаешь, я не хочу тебе ничего придумывать, — голос его стал совсем тихий и шел из самых глубин, — я знаю правду, это моя правда… И мне больно с этим жить, просыпаться каждое утро… Зачем она тебе?
И на меня смотрели мужественные глаза Андрея, глаза мужчины, который хотел защитить весь мир, свою Родину и этот двор, и шумную площадку, и эту вишню, нарядившуюся в белое кружево, и мою тонкую женскую душу. Зачем тебе эта правда?
— Если мы о душе… Тебе не страшно, Андрей?
— Нет, не страшно… Я после Майдана другой человек… Я не боюсь смерти, я бегаю от нее удивительно быстро, у меня на Майдане не было ни одного ранения, ну а коль догонит, то… мы с женой договорились, что похороны будут веселыми… с музыкантами и пивом. Да ладно, пора уже, когда за байдаркой заехать? Извини, уже ждут ребята, — он поднялся и протянул свою широкую ладонь — как другу… потом немного смутился и обнял за плечи…
– Мы вернемся – я и твоя байдарка!
Где-то прикопал, в только ему знакомом месте, и мне не хотелось лишний раз беспокоить его — человека, который ходит в разведку — где то место… Но больше я боялась, что там с другого конца могут вообще не ответить… никогда…
Андрей всегда брал трубку и громко кричал в нее:
— Ага, живой! Где? На горе Карачун, читаешь новости? Да, это мы… Что-то сегодня снова горячо… — а дальше несколько выстрелов, там в воздухе, на горе Карачун, который давит тебе в уши и сердце здесь, под твоей мирной крышей…
— Держитесь там, удачи, пусть защищают вас крылья Ангела-Хранителя…
Так проходили дни и недели… Дни, из которых состояла твоя собственная жизнь и жизнь этой страны. И за эти дни мы привыкли к тому, к чему привыкнуть, казалось, невозможно – к войне. Женщины плели маскировочные сетки для техники, плели по подвалам и офисам, дома и на площадях… И я смотрела на эти натруженные руки, и где-то там, глубоко внутри рождалась волна гордости за свой народ, а ее догоняла вторая волна, волна вопросов — почему же так?
Но я была убеждена, что эти маскировочные сетки – не просто сетки; это оберег для нашей техники, для наших ребят там, где небо дышит пулями.
— Доброго утра! У тебя там кофе еще есть? Может, угостишь чем-нибудь волонтеров?
– Андрей? Ты? Ты ведь в разведке?
— Буду через полчаса, все расскажу…
И вот мы уже пьем кофе, и Андрей бодро делится:
— Представляешь, там есть такие городки, где людям, собственно, есть нечего: ни огорода, ни работы. А убегать некуда. Вот и живут старики — ждут то смерти, то волонтеров… Но там есть и дети, совсем маленькие…
Я молча ковыряю мед для чая, кофе… Потом беру небольшое ведерко и начинаю накладывать туда…
— Андрей, ты же разведка… какое волонтерское дело?
– Одно другому не мешает, – и он улыбается одними краешками губ, – Ты знаешь, какие у меня девушки? Девушки – огонь!
— Держи… — протягиваю ведерко душистого меда.
– Мне? Я столько не съем за год…
— Старикам и детям.
— Хорошо, спасибо, передам. Им лучше в маленькие бутылочки и побольше… Ладно, мы расфасуем…
– Слышишь, ты меня слышишь?
– Андрей?
– Еду к тебе.
— За медом?
— Да нет. Еду по делу, а тебе везу байдарку!
— Ты выкопал мою байдарку? Неужели!
— Нет, где теперь ее выкопаешь, везу свою. Буду через час… Как там кофе?
И снова сидим и пьем кофе. И неважно, что уже полвторого, а Андрею еще предстоит проехать 300 км ночных дорог…
— Спасибо тебе, спасибо за байдарку, но она тебе тоже пригодится?
— Как соберусь в путешествие, то приеду и возьму, но в последнее время что-то не хватает времени на путешествия. Когда-нибудь будут, наверное, другие времена, когда кончится эта война… Знаешь, она страшная, она забирает тебя всего и держит там, внутри, не отпускает…— Знаешь, мы вывозили людей, мирных людей из Дебальцево… Так страшно, в последний раз мы ехали, а из-под колес вверх взлетали камни от взрывов, тут по улице бежала женщина с двумя детьми на руках. Мы ее в автобус втащили, а на то место, где она стояла, останавливая нас — снаряд; и нет ни здания, ни дороги — а мы едем.
— Полторы тысячи человек из ада вывезли, это мое лучшее достижение на этой войне… Страшно! А знаешь, что самое страшное? Что это невозможно, вот так взять и закончить… Ни одним выстрелом, ни даже жизнью, это очень большая игра — чужая игра в сердце моей страны… И тогда мне становится страшно… Что-то у тебя сегодня кофе грусть навевает… Хватит пить, пора ехать!
И он уехал — сильный и мужественный, разведчик с позывным Эндрю. Немного уставший и даже грустный; уставший где-то там, в глубине, куда не достает горячий кофе… Как подарок в дорогу отправила картину с Ангелом-Хранителем… Пусть держит крылья над всеми, кому небезразлично. Пусть защищает тебя, Андрей…
Не удержал мой Ангел крыльев, не удержал, потому что не ожидал…
2 сентября 2015 года машина с Андреем и двумя волонтерами была расстреляна у города Счастье.
У меня осталась байдарка.
Байдарка по имени Эндрю.
Она долго скучала, а потом я ее собрала…
И мы плыли по синей, синей воде, под синим-синим небом, где живут легкие белые тучки — это крылья Ангела-Хранителя Андрея…

(перевод с украинского К.Исакаева)