П’ятсот, п’ятсот один — яка різниця,
Коли відбилось небо у зіницях,
І райдужна тьмяніє оболонка,
І завмира скоцюрблена долонька,
І більше кров не витікає з ранок?
І це можливо в будь-який світанок,
Півтисячі ночей та ранків поспіль,
І стільки болю у небесній пошті,
Що Бог листи бариться відкривати.
Із хмарної скривавленої вати
Біжить червоний струмінь аж додолу,
На спину двору, випалену й голу.
Там чорна мати в стані напівтями
Застигла над маленькими хрестами.
П’ятсот? І далі? Господи, будь ласка!
Не треба! Мов розпеченая праска,
Війна катує душу безпорадну
І струмом люті б’є її нещадно.
Життя зліта в повітря, мов кульбабка…
П’ятсот-гіркий… П’ятсот-страшний… Трикрапка…
Світ вигина, мов у правці, судома,
І вирива ракета серце дому,
А безпілотник знову десь гундосить.
До тисячі лічити? Боже, досить!
До вух Твоїх благальний зойк піднісся!
Не знищуй нас! Помилуй! Зупинися!
Нехай мара війни навіки щезне!
Даруй нам знов киплячі світлом весни!
І ще — Ти не відмов, Царю Небесний —
Хай немовля з-під хрестика воскресне…